– Анатолію Степановичу, Міністерство оборони України заявляє про необхідність подальшого скорочення чисельності Збройних сил на 15–20%. Наскільки, на Ваш погляд, це виправдано?

– Таку заяву Міноборони я вважаю передчасною і непродуманою через кілька причин. По­перше, ні Міноборони, ні президент дотепер не визначилися щодо чисельності Збройних сил у поточному році. Фактично військо сьогодні – поза законом. Глава держави, перебуваючи при владі вже понад півроку, так і не вніс до парламенту законопроект, який би визначав чисельність вітчизняних ЗС.

По­друге, нещодавно було ухвалено закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», яким президент закріпив позаблоковий статус нашої держави. Це означає, що при вирішенні завдань оборони держави Україна вимушена покладатися виключно на власні сили й засоби, на свої власні ЗС. Тобто потрібен абсолютно інший, ніж раніше, підхід до визначення як чисельності Збройних сил, так і обсягів їх фінансування.

По­третє, чисельність не є якимось міфічним показником, який визначає боєздатність ЗС. Вона залежить від багатьох факторів. Серед них – рівень бойової підготовки, стан і сучасність систем озброєнь, якими оснащені Збройні сили, мотивація людей до військової служби, ступінь оволодіння військовою професією, узгоджені дії штабів і багато іншого.

На сьогодні саме ці складові перебувають за критичною межею. Адже за 19 років озброєння та військова техніка застаріли, і ні Міноборони, ні президент дотепер не дали відповідь на питання, що для Збройних сил випускатиме вітчизняний обороннопромисловий комплекс та яке озброєння та техніку і в кого будемо закуповувати чи модернізувати?

Стан бойової підготовки також викликає серйозну стурбованість, оскільки кошти на це не виділяються, і бойова підготовка військ фактично згорнута. Прихід до Збройних сил освічених, здорових і мотивованих людей – під великим питанням. Це стосується офіцерського корпусу, сержантів­контрактників і призовного контингенту.

Саме тому відповісти на запитання щодо чисельності Збройних сил можна лише комплексно, з урахуванням позаблокового статусу України. Поки що такої відповіді ні від Міноборони, ні від глави держави не отримано. А на цьому тлі заяви про скорочення чисельності ЗС абсолютно необгрунтовані, і їх можна оцінити як безвідповідальні.

– У свій час керівники Міноборони переконували громадськість у необхідності переведення курсантів із Одеси до Львова. Нині відбувається зворотний процес – в Одесі планується створити Академію ім. генерала Черняховського. На Вашу думку, чи є в цьому потреба? Яка фінансова складова всіх цих реорганізацій?

– Команда президента вже вкотре наступає на одні й ті ж граблі. Нагадаю, що рішення про створення у Львові інституту, пізніше перейменованого в Академію Сухопутних військ, було ухвалене урядом Юлії Тимошенко, а потім – у 2006 році – це ж саме рішення підтвердив уряд Віктора Януковича після детальної, глибокої роботи двох комісій і у Львові, і в Одесі, очолюваних двома віцепрем’єрами Олександром Кузьмуком і Дмитром Табачником. Після заслуховування їхніх доповідей на засіданні уряду було прийнято рішення – базовий навчальний заклад для Сухопутних військ розташовуватиметься у Львові. Те, що сьогодні робляться заяви щодо переведення факультетів до Одеси – це крок назад стосовно власних планів реформування системи військової освіти. І крок назад порівняно з тими кроками, що здійснює наша держава.

Нагадаю, що Росія із запізненням у 5–7 років нашу ідею щодо реформування війсь­кової освіти вже реалізувала – там також створюються базові навчальні заклади для кожного із трьох видів Збройних сил: ВМФ, Сухопутних військ і Повітряних сил.

Тепер нам пропонують зробити крок назад. А він, із урахуванням кількості курсантів, які сьогодні навчаються у Львові, означає неефективне використання коштів в умовах і так мізерного фінансування, плюс – додаткові кошти на розгортання ще одного навчального закладу. На мою думку, для цього знадобиться не менше 100 млн грн. Вважаю, що краще б ці кошти використати на розвиток Сил спеціальних операцій або на бойову підготовку тих, хто цілодобово несе бойове чергування та охороняє повітряний простір нашої держави.

– Як так сталося, що на південному заході України майже не залишилося військ? Чи підтримуєте Ви ідею розміщення в Болграді 12ї механізованої бригади?

– Рішення про передислокацію військових частин з цього регіону ухвалювалося ще на рубежі 2002–2003 рр. І його ухвалили і реалізували. Чи варто розгортати полк або бригаду у Болграді? Я б цього не робив з двох причин. По­перше, там, де колись дислокувалося сухопутне з’єднання, фактично зруйнована база. На її відновлення, передислокацію, відбудову військового містечка та всієї системи логістики необхідно не менше мільярда гривень. По­друге, Збройні сили, незважаючи на їхній тяжкий стан, мають достатньо сил і засобів для захисту південнозахідного напряму без розгортання для постійного базування ще одного сухопутного з’єднання. Для цього є аеромобільні війська, системи залпового вогню («Смерч», «Ураган») та інші сили й засоби, які відповідно до планів, розроблених Генеральним штабом, перекривають цю ділянку кордону.

З урахуванням того, що кошти вкрай потрібні для бойової підготовки, оновлення парку техніки та озброєнь і підвищення соціальних стандартів для особового складу, я вважаю недоцільним витрачати величезні суми на розгортання ще однієї бригади чи полку в Одеській області.

– В останні роки майже призупинилося будівництво житла для військово­службовців. Як Ви оцінюєте перспективи цього року? Яких заходів, на Вашу думку, потрібно вжити, щоб вирішити цю проблему протягом тих 3–4 років, про які Ви в свій час казали?

– Нинішній рік можна порівняти з 2005-м, адже вони подібні за багатьма ознаками. Так само заступив на посаду новий президент, до влади прийшла нова команда, були внесені зміни в новий бюджет. Так от, нагадаю, в 2005 р. військовим було передано понад 6,5 тис. квартир. Для порівняння, у попередньому, 2004му – 2700 квартир. У нинішньому році відповідним рішенням РНБО, введеним в дію указом президента в червні, військовим обіцяно 2 тис. квартир. Я на 100% упевнений, що цього показника досягнуто не буде, оскільки навіть ту мізерну суму за загальним фондом, яка була передбачена в бюджеті на поточний рік на житло для військових у розмірі 56 млн грн, звели буквально до нуля. Адже в липні під вимоги МВФ було змінено бюджет поточного року, і на житло для військових за загальним фондом залишилося нуль гривень, а фінансування будівництва житла військовим передбачено лише зі спеціального фонду. До речі, спецфонд ніколи не наповнювався в тому обсязі, який планувався. Тому дай Боже, щоб військовим у цьому році було передано хоча б кількасот квартир. Через це про параметри забезпечення житлом, як це було в 2005 р., навіть не йдеться.

До речі, у своїй передвиборчій програмі лідер Партії регіонів обіцяв протягом року забезпечити службовим житлом молодших офіцерів. Це буде ще одна невиконана обіцянка.

– У публічному звіті міністра оборони України М. Єжеля про перші 100 днів роботи йдеться про те, що «в 2006 р. (міністр оборони України на той час Гриценко А. С. – Прим. ред.) була проведена примусова кампанія в Збройних силах України з укладанням контрактів з офіцерським складом кадрової військової служби. Термін дії цих контрактів (5 років) спливає в 2011 р.». Прокоментуйте, будь ласка, сказане і, зокрема, момент, що стосується примушення офіцерів підписувати контракти.

– Перше, міністру оборони треба читати закони і їх виконувати. Саме відповідний закон передбачав контрактну службу офіцерів, і тому офіцерський корпус тоді підписав відповідні контракти. Друге, очевидно, пану Єжелю хотілося б тримати офіцерів такими собі кріпаками, які, як колись Тарас Григорович Шевченко, були призвані на військову службу на 25 років і тягли цю лямку незалежно від того, чи потрібні вони країні чи ні; склалися умови для ефективного використання військового потенціалу чи ні; відповідально ставиться держава до армії чи ні. Такого не буде. Тому контракт дає можливість людині, яка помилилася або має інші плани, залишити армію і знайти себе у цивільному житті. Так само цей контракт дає право і військовому відомству оцінити офіцера за 5 років, і офіцеру прийняти рішення про продовження контракту. Тому замість того, щоб плакати крокодилячими сльозами, міністру оборони необхідно сконцентрувати увагу на створенні умов, за яких би офіцери трималися за свою посаду, шанували армію і більш того – мріяли про те, щоб їхні діти формували династії і потім йшли офіцерами слідом за ними. А якщо армію триматимуть на мізерному фінансуванні, зі згорнутою бойовою підготовкою, і вона обмежуватиметься виключно парадом, у такому разі жоден контракт або його відсутність не втримають офіцера від того, щоб залишити армію. Це не проблема офіцера, це проблема держави. І саме міністр оборони як державна людина повинен створити умови, щоб військовою службою дорожили і її шанували.

– Неодноразово піднімалося питання про необхідність підвищення зарплати українським миротворцям. Якщо Ви підтримуєте цю ідею, то що для цього робить Комітет Верховної Ради, який Ви очолюєте?

– Україна займає провідні позиції у світі як держава з високим миротворчим потенціалом. Уже понад 30 тис. наших солдатів і офіцерів пройшли через миротворчі контингенти. Це вкрай важливий здобуток для армії, це міжнародний досвід, це взаємосумісність, і це треба цінувати та шанувати. Вже протягом кількох років існують проблеми з підбором кадрів, зокрема для нашого контингенту в Ліберії. Окремі офіцерильотчики побували там уже по 3–4 рази, ризикуючи здоров’ям і проходячи службу у вкрай складних умовах. Це дійсно проблема. Вони спілкуються зі своїми колегами з інших держав і порівнюють рівень грошового забезпечення, який явно не на користь нашої країни. Це питання треба вирішувати. Та, на жаль, наш комітет не має повноважень стосовно підвищення грошового забезпечення, закон позбавляє нас такого права. Це питання у компетенції Кабінету Міністрів України, а ініціатива – за Міністерством оборони та міністром Михайлом Єжелем.

Микола Томін

Журнал "Камуфляж"